Майстерня гуманності

Творче мислення і сучасні методи його формування у школярів за досвідом Шалви Амонашвілі

Шалва Амонашвілі: «Кожен із вас – промінчик сонця»

Дитинство – це ніби «кошик допомоги», з якого ми черпаємо знання і вміння протягом усього життя. Як наповнити цей кошик, не пошкодивши жодної грані тендітної дитячої душі? Як привити паростки любові, мудрості, людяності? Багаторічний досвід видатного грузинського педагога Шалви Олександровича Амонашвілі став у нагоді вчителям миколаївської загальноосвітньої школи № 57.
Шалва Амонашвілі – один із педагогів-новаторів, подвижник гуманної педагогіки, який оголосив педагогіку співпраці. Міжнародна Асоціація Дитячих Фондів нагородила його почесною золотою медаллю імені Л.М. Толстого. І це далеко не єдина нагорода, найпочеснішою з яких Шалва Олександрович вважає…
вдячні очі дітей.
Назви авторських уроків Шалви Олександровича говорять самі за себе: уроки любові, мудрості, терпіння, захоплення. Спираючись в основному на творчість, вони дають поштовх до розкриття особистості.
«Діти люблять труднощі, тому треба випереджати події, щоб стати для них справді помічником», - говорить Амонашвілі і пропонує учням завдання, які примушують замислитися навіть дорослих глядачів. А діти через кілька хвилин уже мають відповіді і тихенько нашіптують їх своєму вчителю.
Переконаний, що «за допомогою дорослого дитина стає більш розумною», Амонашвілі дає домашні завдання не дітям, а для спільного виконання з батьками. Тому що у становленні особистості масштабну роль відіграють саме батьки. А тим, хто прагне виховати гуманну дитину, Шалва Олександрович радить: «Мами повинні любити своїх дітей духовно. Не тваринною любов’ю, а саме духовною. Вони мають вірити, що діти – це прибульці, а не їхня власність».

Батькам також варто прислухатися до принципів гуманної педагогіки, якими керується Шалва Амонашвілі:
• Олюднювати середовище навколо дитини.
• Виявляти творче терпіння.
• Приймати дитину такою, яка вона є.
• Наповнитись оптимізмом у ставленні до дитини.
На запитання, чи відрізняється чимось українська освіта від освіти Росії чи Грузії, Шалва Олександрович відповів: «Відмінністю є те, що ви маєте таких видатних педагогів, як В. Сухомлинський, А. Макаренко, К.Ушинський. Адже освіта потребує національного духу, національної культури».
Із висловлювань Шалви Амонашвілі:
• Дитинство як двигун, рухає нами; ніби коріння, живить життя.
• Учитель – сівач: сіє добре, прекрасне і відправляє у світ, не дочекавшись урожаю.
• Хто піклується, той світиться.
• Якщо книга виходить – потрібен читач. Створити образ себе самого – це необхідність.
• У дитині закладена пристрасть до мудрої свободи.
• Хто виховує себе, той виховує інших.
• Любов – це істина. Радість – особлива мудрість. Ласка – частина правди.
• Кожен із вас – промінчик сонця.
• Я дам дітям лише одне, але так, що все інше вони відкриють самі.
• Сльози змінюють дух, якщо вони пролиті вчасно.
• Діти – безмежність буття.
• В общении с ребёнком нужна не речь, а доброречия, мудроречия (рос.)

ОСНОВИ ГУМАННО-ОСОБИСТІСНОГО ПІДХОДУ ДО ДІТЕЙ В ОСВІТНЬОМУ ПРОЦЕСІ Ш. О. АМОНАШВІЛІ

Гуманна педагогіка – це велика мудрість, у якій стверджується педагогіка світла. Гуманна педагогіка – це та, яка може наблизити дитину до пізнання самих себе. Обов’язок учителя дати дитині радість пізнання. Учитель – творець, який дозволяє дитині відкрити самого себе. Він віддається безкорисливо, щоб продовжити себе у своїх виконавцях, дати їм крила для польоту у життя.
Учитель – носій Світла. Народна мудрість говорить, що у справжнього вчителя уроки не для дітей, а з дітьми. Це вони, справжні вчителі – доторкаючись душі маленької людини, намагаються не поранити, не образити, обережно виростити, допомогти реалізувати себе у житті, війти у нього якомога чеснішими, добрішими, впевненішими.
Гуманна педагогіка визначає характер учителя у трьох якостях:
Доброта, щирість, відданість
У своїх працях з педагогіки, особливо в останніх: „Без серця, що зрозумієм”, „Посмішка моя, де ти?”, „Чому не прожити нам життя героями духу”, „Істина школи” Ш. О. Амонашваілі стверджує, що гуманно-особистісна педагогіка заснована на класичній формулі: дитина не тільки готується до життя, але вже живе...
Сутність – турбота про долю Кожної людини, про долю людства. Ми, учителі, відповідаємо за дітей перед совістю і суспільством.
В основі гуманної педагогіки є тези: „Вищий духовний світ – це реальність. Душа кожної людини є безсмертна і спрямована до вдосконалення. Земне життя – це лише відрізок шляху вдосконалення. Звідси і принцип, який є стрижнем освітнього процесу в школі Життя: розвивати і виховувати в дитині життя за допомогою самого життя.
Гуманна педагогіка побудована на класичній педагогіці Коменського, Песталоцці, Руссо, Пирогова, Ушинського, Макаренка, Сухомлинського та ін.
Творець і класик педагогіки Я.А. Коменський сказав, що педагогіка – універсальне мистецтво вчити всіх і всьому. А класик педагогіки К. Д. Ушинський, що педагогіка не є наукою, вона – найвище мистецтво, яка знає людство.
Педагогіка – це сфера Духу, Мудрості, Досвіду, Мистецтва, Науки.
Ш. О. Амонашвілі говорить, що це не педагогіка, яка ні слова не говорить про почуття, про любов, про серце, не хоче бути найвищим мистецтвом самого життя.
Педагогіка стоїть вище всіх наук і творить рівень життя.
Частиною гуманної педагогіки є „посмішка”.
Посмішка вчителя має бути особлива, яка живе в серці, і для кожної дитини особлива тільки для неї. Щира, добра, тепла, світла, спокійна, йде від серця і бути проникнена любов’ю.
Посмішка – прояв життя, і яка це буде школа, якщо вона не визнає посмішку.
Усміхається Космос – Вічністю
Усміхається Небо – зірками і Веселкою
Усміхається Сонце – Пломенями і Світлом
Усміхається Земля – Життям великим
Усміхається Христос – Благословенням
Усміхається поле – квітами
Усміхається людина – вірою
Усміхається Дитина – сьогоднішнім і минулим.
Хто усміхається – той живе.
Потрібно, щоб усміхалася школа.
Усмішка школи – учитель
Усмішка вчителя – його серце.
У педагогічній симфонії „Усмішка моя, де ти?” багатогранній, філософській є дуже цінні поради всім нам, цікаві дослідження описані, звідки прийшли посмішки, про світлих Ангелів, цікаві легенди, цікаві вислови про гуманну педагогіку і т.д.
Ось, наприклад, три принципи гуманної педагогіки:
• Одухотворення середовища навколо дитини;
• Утвердження у дитині її особистості;
• Вияв творчого терпіння, допомагаючи дитині у самопізнанні.
Крім принципів визначає Ш. О. Амонашвілі три закони гуманної педагогіки:
• Любити кожну дитину;
• Розуміти і приймати її такою, якою вона є;
• Озброїтись оптимізмом по відношенню до будь-якої дитини.
Гуманна педагогіка заснована на Вірі. А звідси і три заповіді педагогіки:
• Віра у безмежність дитини;
• Віра у свою іскру Божу;
• Віра у силу гуманної педагогіки.
Гуманний учитель перетворює кожну зустріч з дитиною на радість відкриття світу і себе. Дуже важлива атмосфера радості та любові на уроках.
Зрозуміти багатогранний світ гуманної педагогіки під силу кожному, хто цього з учителів забажає, іти до істини Добра і Краси.
Педагогічні твори Ш. О. Амонашвілі – це науковий пошук шляхів організації радісного, захоплюючого життя в школі.
Всупереч існуючій педагогіці, практиці, педагог звертається до педагогіки серця, розмірковує про добро і зло, біль і радість, совість і безсердечність і т.д.
У школі має бути вчитель, в якого можна черпати знання, як воду з криниці, який уміє дослідити душу дитини і серцем дійти висновку: добро має панувати у школі і ніякої байдужості.
Ш. О. Амонашвілі, не доказує нам, а розповідає про те, яке шкільне життя можна запропонувати дітям, виховати не просто учня, а Людину.
Спасибі всім вчителям за любляче серце, бо тільки воно може зростити у маленькому серці Любов, без якої не станеш Людиною.
Несім дбайливо Чашу серця, повну любові, і готовність віддати її на творення щастя людей.
Ідім шляхом Любові, шляхом Серця, шляхом Творчості, тобто шляхом гуманної Педагогіки.
„Те, з чим я народилась, подарунок Бога. Те, із чим я вмру, мій подарунок Богові”.
Народна мудрість
Традиційна педагогічна система грунтувалась на двох визначальних принципах - відборі та відсіві. Вочевидь, такий підхід не відповідає рівню сучасного соціального розвитку. І це зрозуміло, адже базові правила дидактики були закладені іще у 17 столітті Я.А.Коминським, хоча широко застосовуються і тепер - у 20 столітті. Педагоги-новатори беручи за основу теоретичні напрацювання психологів сучасної епохи запропонували якісно відмінні підходи у вихованні та навчанні школярів.
Нове педагогічне мислення базується на ідеї гуманізації. В атмосфері любові, довіри, співпереживання, поваги учень охоче і легко бере участь в учбово-пізнавальному процесі, максимально проявляє свої навички та не боїться бути ініціативним.
Відомий грузинський педагог-новатор Шалва Амонашвілі, автор багатьох навчально-методичних збірок, в художній формі аналізує головні чинники та методи формування у школяра початкових класів бажання вчитися, дізнаватись нового та постійно вдосконалюватися. На думку Амонашвілі, “головною силою, яка встановлює погоду в духовному світі дитини є враження, і тому потрібно, щоб воно було добрим і звеличуючим. Які у дитини створюються враження в організованому нами виховальному процесі - від цього буде залежати направленість її особистісних орієнтацій, мислення та поведінки.”
Навчання і виховання, педагогічний процес, в цілому внаслідок свого соціального призначення завжди несуть у собі елементи примусу. Це обумовлено тим, що активізація і розвиток внутрішніх сил і можливостей дитини відбувається не на вільно вибраному нею матеріалі, а на змісті виховання і навчання, визначеному вимогами суспільства.
Природно, що залишити дитину в полоні власних актуальних бажань та імпульсивної активності і чекати, поки вона візьметься за розум не можна. Цим можна завдати непоправної шкоди її розвиткові та своєчасному ставленню як людини, як особистості. Однак присилувати, підкоряти дитину своїй волі - означає не досягти бажаного результату.
Таким чином Амонашвілі підходить до розуміння необхідності в іншому підході до дитини, іншій педагогічній основі побудови навчально-виховного процесу.
“Сучасна дитина приходить до школи із величезними потенційними можливостями, але щоб вони перетворилися у реальні сили, особистісні властивості, потрібен цілеспрямований педагогічний процес, який виховує, навчає, формує, розвиває.”
Навчання певним чином можна розуміти як процес, через який формується та керується учбова та пізнавальна діяльність учня, його адекватне мотиваційне ставлення до цих понять. У цьому процесі потрібно, за словами Амонашвілі, досягти бажання у дитини до співробітництва з педагогом з метою присвоєння знань. Формування такої настанови у школяра залежить від багатьох факторів. Зокрема, в першу чергу, рівня співвідношення налаштованих до функціонування та розвитку пізнавальних сил учня із учбовим матеріалом. Звичайно, що в такому процесі психічні сили дитини стикатимуться із труднощами, які можуть викликати навіть негативне ставлення до навчання.
Проте, Амонашвілі особливо це підкреслює, пізнавальні сили що розвиваються потребують не такі задачі, розв‘язання яких не викликає жодних складнощів, а саме таких, які вимагатимуть від школяра думати і діяти на межі своїх можливостей. Саме в наявності труднощів в процесі навчання грузинський педагог-новатор вбачає джерело мотивації учбово-пізнавальної діяльності учня.
Варто також зазначити, що при вільному виборі учбових завдань, розв‘язання яких не пов‘язане з жодними заходами покарання чи оцінення, учні віддають перевагу складнішим задачам над легшими.

"ПОЕТИЧНА ПЕДАГОГІКА" АМОНАШВІЛІ

Амоношвилі Шалва Олександрович, грузинський педагог-новатор, доктор психологічних наук, вчений, працював з діьтми дошкільного і молодшого шкільного віку.
В своїй праці Ш.О. Амонашвілі “Добридень, діти!” автор розповідає про свій досвід навчання шестилітніх дітей в школі, спираючись на свою багатолітню педагогічну практику. Треба зазначити, що на час випуску книги (1983), проблема навчання дітей шестилітнього віку була дуже актуальною, оскільки це було певним новаторством, а тому було необхідно уважно поставитися до цього питання.
Цю книгу називають “поетичною педагогікою”, оскільки вона подається не просто в теоретичному викладі сутності проблеми, а у вигляді розповіді Амонашвілі майже про кожний день його роботи з експериментальним класом, зупиняючись на тих питаннях, вирішення яких потребує детального розгляду. “Починаючи роботу над цією книгою, я поставив перед собою задачі: осмислити підготовчий клас крізь призму цілостної системи початкової та по можливості середньої школи; показати шестирічну дитину не тільки як учня, але, в першу чергу як зростаючу Людину, яка має своє життя та складні взаємовідносини з оточуючими; в залежності від цього показати, що кожна дитина може бути пізнаною та вихованою тільки з врахуванням її дійсного життя, її радощів та суму, потреб та намагань, здібностей та сподівань; продемонструвати, що шестирічні діти – це особлива категорія, і в роботі з ними не можна механічно використовувати звичайні методи роботи з першим класом” .
Для автора було важливо описати, по-перше, загальний підхід до організації шкільного життя дітей, по-друге, творчу лабораторію педагога.
Однією з перших задач, які постають в книзі, це потрібно чи непотрібно дітям шестирічного віку навчатися в школі: це забирає в них дитинство чи за правильними методиками це розвиває дітей, готуючи їх до першого класу. Амонашвілі вважає, що саме за правильним підбором методів та форм навчання можна розкрити дитину та зробити з неї особистість.
Першою з проблем, які спіткають шестирічну дитину в школі, це перелік правил шкільної поведінки. Амонашвілі зазначає, що кожний учень має сам, спілкуючись з однолітками, встановлювати характер відносин, правил своєї поведінки в суспільстві. Під “сам”, автор має на увазі, організований ним процес виховання, який приведе до виникнення у дитини самостійних етичних висновків.
Педагог має чітко підходити до питання організації перерв між уроками. Вони мають бути організовані таким чином, щоб пустощі дітей не заборонялися, а були скеровані в тому напрямку, який буде розвивати дитину. В своєму експериментальному класі автор повісив дошку для малювання крейдою, а також папір для розмалювання олівцями. Був використаний магнітофон для того, щоб діти могли вчитися розпізнавати музичні твори, а також надали вихід своїй енергії, танцюючи під цю музику, тощо.
Що стосується певних предметів, наприклад рідної мови, російської мови(на той час теж рідною), математики, то автор подає свій досвід як можна навчити дітей правильно розуміти завдання предметів, використовувати наглядні матеріали, допомагати один одному, доводити свою точку зору, та поважати право кожного учня виказати власну . Амонашвілі зупиняється на тому, що необхідно педагогу завжди слідкувати за своїми питаннями, оскільки вони сприймаються дітьми не зовсім так як те здається вчителю.
Автор розповідає про його методи подолання феномену Піаже, яке досить розповсюджене у дітей, тобто коли, діти плутають кількість речей з її розміром .
Звертаючи увагу на ігри, які необхідно використовувати у роботі з шестирічними дітьми, автор говорить про те, що “педагогічними можна вважати ігри, які підвищують дітей – всіх разом і кожного зокрема до рівня його престижу, ті ж ігри, які можуть принизити дитину навіть трохи, є непедагогічними, і їх не можна проводити на уроках” .
За Амонашвілі, дітям необхідно пропонувати такі справи, за які вони можуть братися не колись, а зараз же, і перші кроки мають приводити їх до перших успіхів, а не невдач.
Узагальнюючи свою роботу, автор виділяє по 10 питань, на які він категорично відповідає “так” чи “ні”.
Питання, на які дається відповідь “ні!”:
1. Чи можна використовувати в підготовчому класі досвід роботи з І класом без змін?
2. Чи можна заставляти дитину одразу виконувати накази та розпорядження вчителя?
3. Чи можна дітям ставити оцінки?
4. Чи можна давати дітям обов'язкові домашні завдання?
5. Чи можна говорити в класі хто з дітей вчиться краще?
6. Чи можна вимагати від дітей, щоб вони сиділи на уроках “не рухаючись”?
7. Чи потрібно забирати в дитини іграшки, які вона принесла до школи?
8. Чи можна залишати дітей на другий рік?
9. Чи можна вимагати дітей приходити в шкільній формі з портфелями?
10. Чи можна приймати в підготовчий клас дітей, яким до 6 років залишається 2-3 місяці?
Питання з відповіддю “так!”:
1. Чи потрібна спеціальна методика для викладання в підготовчому класі?
2. Чи можна використовувати тут досвід виховної роботи з старшими дошкільнятами з дитячих садків?
3. Чи потрібно заохочувати дітей, щоб вони йшли попереду вчителя у вивченні матеріалу?
4. Чи може педагог спеціально робити помилки, щоб діти знаходили та виправляли їх?
5. Чи потребує педагог бути артистичним в роботі з дітьми?
6. Чи можна давати дітям різні завдання на їх вільний вибір?
7. Чи потрібно посилювати самостійну роботу дітей?
8. Чи потрібно давати батькам характеристики дітей та готувати для них пакети з роботами дитини?
9. Чи потрібно, щоб діти оцінювали урок?
10. Чи потрібно проводити відкриті уроки для батьків?
Перелік цих питань систематизує досвід та уявлення Ш. Амонашвілі про виховання та навчання дітей шестирічного віку в підготовчих класах школи.

ВИСНОВКИ

Вчитель повинен не тільки ставити ціль або задачу і показувати шлях до її досягнення, а намагатись запропонувати різні підходи і заохочувати дитину робити власний вибір, шукати свою стежку до мети.
На думку педагога-новатора головне у навчанні – це заохочувати дітей до власного пошуку, власного шляху пізнання світу, необхідно вчити їх самостійності, готувати до дорослого життя. В цьому і полягає роль і обов’язок вчителя та вихователя.

Інтерв’ю з Шалвою Амонашвілі

У Києві відбувся семінар відомого педагога, доктора психології Ш.О.Амонашвілі „Основи гуманно-особистісного підходу до дітей в освітньому процесі» (система Школи Життя).
Ініціатором семінару виступила громадська організація Еколого-культурний центр «Киевский ДАР», за підтримки Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України, Інституту психології ім. Г.С.Костюка, міжнародної громадської організації «Українське Реріхівське товариство», Асоціації молодих учителів міста Києва.
Видавничий дім «Шкільний світ» був генеральним інформаційним партнером семінару. Тому нам пощастило поспілкуватися з Шалвою Олександровичем.
- У багатьох країнах, зокрема й в Україні, Вас знають і як педагога, і як громадського діяча, і як ученого, і як письменника. Ваше ім'я стало широко відомим у зв'язку з причетністю до створення концепції педагогіки співробітництва, розробляючи яку, Ви сформували психологічні основи педагогіки співробітництва. Як співвідноситься «Школа Життя» з «Педагогікою співробітництва»? Що в них спільного і які відмінності?
- Коли ми, семеро педагогів, зібралися в Пєрєдєлкіно 1987 року і розмірковували про можливості створення педагогічної системи гуманістичного змісту, кожен викладав свій досвід, своє бачення. Потім Симон Львович Соловейчик усе це підсумував, і ми почали думати, як це все назвати. У мене вже до цього вийшла книжка про оцінки, де я визначив гуманістичний підхід як вільний вибір і співробітництво. Я тоді боявся вголос говорити про гуманістичний підхід, тому що час був такий. Ця ідея стала прийнятною для Шаталова, для Ільїна і для Щетиніна. Так виникла ця назва - «Педагогіка співробітництва».
Як співвіднести цю ідею з тим, про що я говорю зараз, - про гуманно-особистісний підхід до дітей? Педагогіка співробітництва - це етап розвитку педагогіки 80-х років. Вона породила могутній рух учителів. Вона породила і принципи співробітництва з дітьми. Ці принципи мають наукове психологічне обґрунтування. Педагогіка співробітництва - це могутній струмінь гуманної педагогіки. Гуманна педагогіка вбирає в себе педагогіку співробітництва, дає її філософське обґрунтування. Це так, як геометрія Лобачевського стала окремим визначенням теорії Єнштейна. Тож педагогіка співробітництва - це окреме визначення класичної гуманної педагогіки. Якщо вчитель освоїв педагогіку співробітництва, то він уже піднявся до рівня гуманної педагогіки. Але зробити це важко. Багато чого треба змінювати в собі, насамперед перебороти деякі традиції, досвід. Це вже новий тип мислення. І не кожному це під силу. Багато говорять про співробітництво, але придивіться-ніякого і пін робітництва немає. Є лише запитання і відповідь, контроль і оцінювання. Вводять новий предмет - називають це гуманізмом, співробітництвом. Це просто маскування під педагогіку співробітництва.
Ключ ДО ідей педагогіки співробітництва лежить у працях Л.Виготського. Він уперше ввів у психології поняття співробітництва і розкрив її сутність. У співробітництві діти стають сильнішими у своїх інтелектуальних рішеннях. Співробітництво, особливо для маленьких дітей, більш плідне, ніж самостійна робота. Я радію, що газета «Первое сентября» і ваше видавництво з такою завзятістю, творчістю, із таким масштабом розвивають ідеї співробітництва. Вчителі повинні здолати цю сходинку. Газети роблять величезну справу, щоб допомогти вчителю піднятися до рівня співробітництва з учнем.
- Якою Ви уявляєте школу кінця XXI століття: що в ній має змінитися порівняно з нинішньою, а що треба неодмінно зберегти?
- Сто двадцять років тому в Санкт-Петербурзі точилися гострі суперечки щодо балів і оцінок. І один із корифеїв освіти тодішньої Росії Миропольський сказав: «Смерть баллам грозит неминуемая. Не нынче - завтра, но дни их сочтены». Він думав, що це трапиться скоро. Я гадаю, щодень цей, може, не дуже ско¬ро, але настане. І річ тут не в самих оцінках. Тільки з ними зникне авторитаризм. Хто ви¬лучить із нашого життя авторитаризм? Якісь постанови? Якісь накази? Нові уряди? Ні. Це можуть зробити тільки самі люди і насамперед педагоги. Треба створити музей педагогічних непорозумінь і виставити в ньому на почесному місці вихвалену нами систему оцінок. Я впевнений, людство прийде до цього. Адже підхід виявляється вже сьо¬годні. Якщо не перейнятися гуманізмом, класичними ідеями, то цей процес уповільниться. Але час для класич¬них цінностей настав.
Українська земля породи¬ла великих педагогів: К.Ушинського, В.Сухомлинського, М.Пирогова, А.Макаренка. Назвіть ще країну, яка дала педагогіці такі імена?
Пройде ще якийсь час, і ідеї Ушинського, Сухомлинського і стануть звичайним способом мислення. Але це відбудеться не само по собі. Це стане реальністю завдяки людям, завдяки вашій газеті, індустрії ваших газет, це зроблять самі вчителі, не задоволені тим, що є сьогодні.
Що стосується реформ, то треба враховувати те, що до кінця століття, та й через 5-10 років, у наше життя ввійдуть зовсім інші плоди ци¬вілізації. Я десь прочитав, що в Японії вже розроблено таку технологію, яка дає можливість зубному лікарю стави¬ти пацієнту в зуб мобільний телефон. Будете говорити і слухати, не користуючись ніякими приладами. Якщо вже така техніка входить у життя, то й освіта збагатиться новими технологіями.
Але, гадаю, людство вже замислилося над тим, що цивілізація без культури згубна, вона може знищити нас усіх. Тому потрібно виховувати і розвивати в наших учнях культуру через реформу духу вчителя. І давайте не будемо чекати державних реформ. Держава не може здійснити реформу. Ваша 12-бальна система, це що реформа? Це латка на старому взутті. Новий підручник, це що - реформа? Справжня реформа ті¬льки в духовній співпраці дорослого з маленьким.
Коли вчитель здолає ав¬торитаризм у собі, тоді настане реформа. Це й робили завжди наші улюблені вчителі. Вони завжди реформували школу. Авторитаризм одразу не піде, але він зали шатиметься якимись «островами» в оточенні гуманної педагогіки. А поки що навпаки -у морі авторитаризму - острови співпраці. Ми ввійшли в переддень гуманної педаго¬гіки. Світ до цього прийде... Але це я розмріявся. Це не пе¬редбачення. Просто хочеться, щоб так було скоріше.
- Мрія - це маяк. Коли він горить, то видно, куди треба плисти. Шалва Олек¬сандровичу! Як у будь-якій справі, в педагогіці є підмайстри, ремісники і майстри. За якими критеріями Ви розріз¬няєте педагога-Майстра? А може, у Вас є свої критерії оцінювання роботи вчителя?
- Ця класифікація може бути застосована щодо вчительського співтовариства. Ми всі знаємо, що є вчителі - яскраві особистості, вчителі від Бога, а є прекрасні виконавці. А є ті, хто випадково прийшов до школи і вони самі не знають, що їм там робити. Але так і маг бути. Саме життя таке. Багато хто міг би стати хорошим учителем, якщо займався б собою сам. Майстер - це вчитель, який постійно оновлюється, шукає нове, прагне піднятися на нову сходину. Саме такі вчителі потрібні учням. Це не моє відкриття, про це сказано в багатьох джерелах. Що буде цим «новим» для вчителя, він має визначити сам. Тоді вчитель і дітей вестиме за собою, за своїм відновленням. Він надихатиме дітей спрагою пізнання. Усі люди різні. І вчителі різні, і будуть різними, яка б не настала епоха. Вони чудові люди, і той учитель, про яко¬го не скажеш, що він «учитель від Бога», - теж хороший, якщо він добра людина. Не всі можуть стати творчими людь¬ми через різні обставини. Кожен робить свою справу. І спасибі їм за це.
- Ви буваєте в різних країнах, знаєте різні системи освіти. Яка система осві¬ти Вам подобається найбільше і чому?
- Так, я дійсно багато їздив, бачив багато країн і шкіл. І читав багато про різні системи освіти.
Школа має три іпостасі. Зовнішня форма школи. От Вальдорфська школа, як ялинка, - горить і переливається іграшками.
Друга іпостась - зміст ніколи. Я маю на увазі не матеріальне утримання, а ту суму знань і якостей, які учні засвоюють через програму, підручник.
А третя іпостась - це дух школи.
От, приміром, американсь¬ка школа. Я її вивчав. Вона не має духу. Я слухав про¬повіді Роберта Шулера у відомому Кришталевому храмі в Лос-Анджелесі. І мені, грузину, важко зрозуміти цей спосіб спілкування з Богом, і українцю, і іншому православному християнину (незалежно від того, віруючий він чи невіруючий - це основа культури). Це якесь торгування з Богом: «Якщо ти мені це зробиш - я тобі зроблю це», «Хочеш, я так зроблю, а ти мені даси машину», «У мене немає красивої дружини. Пошли мені красиву дружину», «Я хочу облетіти світ. Подаруй мені літак. Це тобі нічого не коштує». Приблизно такою мовою відбувається розмова з Богом. Мене вражає та спрощеність, поверховість, з якою пояснюють по телевізору біблійні заповіді. Вони намагаються через християнство дати людям моральність. Замість того щоб дати духовність. Із духовності й народжується моральність. Але духовність - це не моральність. На основі цього в американців сформувалася тверда авторитарна школа. У якій, по суті, в основі лежать , не могутні ідеї, а долари.
1976 року ми з Сергієм Дмитровичем Максименком були в США. Два тижні ми їздили Америкою. Нам показували багато чого. І Сергій Дмитрович висловив дуже цікаву думку: «Усі говорять про свободу, а свободи ніде немає. Свобода може бути тільки у стані самопочуття людини». Я б не хотів, щоб у нашому менталітеті зміцніло таке сприйняття свободи. Так, люди будуть багатими. Але має бути моральна рівність людей. Нехай буде власність, але без почуття власництва. І в цьому теж завдання вихо¬вання школярів.
Я порівнював освітні сис¬теми: американську, англійську, радянську (у нас поки ще панує радянська система). її тільки підремонтували. Як колись Радянська влада взяла у спадок царську систему освіти, і вона панувала майже до розпаду Радянського Союзу.
Радянська система мала дуже сильну перевагу - це система освіти, точніше, навчання. Ця система була чудовою. Потім з'явилися інші системи навчання:Занковська, Ельконінська та інші. Найкращі системи зародилися на наших психологічних, духовних основах. На Заході взяли ці системи, і там зараз розвивальне навчання утверджується й удосконалюється краще, ніж у нас, ніж у вас,
Я вражений: де у вас школа Костюка, побудована на його психологічній теорії? Ви гадаєте, ця школа була 6 менш цікавою, ніж Вальдорфська? Чи школа Сухомлинського? Повторити Сухомлинського, звичайно, неможливо. Але немає могутнішої педагогічної Ідеї гуманного виховання і на вивчення, ніж ідея Сухомлинського. Тому дуже важливо використовувати свої духовні основи, а не дивитися жадібними очима на чужі освітні системи. Адже в основі цих систем лежи ті. духовність німецька, духовність американська. І якщо впроваджувати на Україні школу Ховарда, то як не кричи: «У нас українська мова, у нас українська культура» - все рівно, буде панувати американський дух. Якщо вам подобається - будь ласка. Але якщо вам дорожчі свій менталітет і своя культу¬ра, тоді будуйте свою школу на основах Пирогова, Ушинського, Сухомлинського, а Ховард нехай панує там.
- Проблема в тім, зокрема й на Україні, що багато педагогів, діячів культури, і політиків, говорячи про духовність, про джерела духовності, розуміють це по-різно¬му, через різні системи цінностей. Адже кожен народ у своїй історії має різні духовні джерела, з різних ціннісних систем. З них можна витягти протилежне розуміння цінностей. І часто люди, говорячи про свою духовність, мають на увазі різні речі.
- Так, коли ми говоримо про духовність, і про гуманність, і про культуру, - кожен вкладає в ці поняття щось своє, свій досвід, свої знання. Хтось збагачує ці поняття, хтось докопується до справжньої суті цих понять, а хтось їх вихолощує. Це прикро, звичайно. Але якщо ми звернемося до класичної педагогічної спадщини, то вона дасть нам розуміння духовності, розуміння гуманності. Ми ніколи не зрозуміємо Ушинського, якщо не будемо знати Новий заповіт. Він говорить, що релігія - це культура народу, ми не можемо відкида¬ти це. Але він наполягає, що і це не означає, що дітям треба давати релігію, ні, треба, щоб людина (людина, а не дитина) сама прийшла свідомо до своєї культури, до своїх духовних джерел. Ушинський {відкриває шлях до духовності, Сухомлинський відкриває шлях до духовності. Навіть за такої диктатури, яка була у нас, він розумів, що без духовного єднання виховання не відбудеться. Якщо хтось думає, що єднання - це літературний вислів, то помилиться. У Сухомлинського любов, почуття обов'язку побудовані на християнських основах («Серце віддаю дітям», «Дитину треба любити всім серцем»). Духовністю треба пройнятися, а не вихолощувати ці поняття. Людям, звичайно, не заборониш думати інакше. Через допомогу ваших газет читачам, на зустрічах з і ними треба підносити ці цінності, підгримувати їх у педагогах. Так поступово газета, як діючий організатор, провідна сила зможе спрямовувати вчителів на шлях моральних духовних пошуків. А І якщо ви публікуватимете описи підходів, методів, прийомів і співробітництва з дітьми, то і поступово розвинеться образ справжнього вчителя. Вчителя, якого ми чекаємо. І вже є такі вчителі.
- Як має змінитися педагогічна освіта, щоб професійна підготовленість учителя відповідала запитам сучасної школи?
- Систему підготовки вчителя необхідно змінювати. Яне маю на увазі ці західні рівні: бакалавр, магістр. Від цього нічого не змінюється. Яку школі реформа здійснюється через учителя, так у ВНЗ вона здійснюється через професора, викладача. Професор реформує освіту, він же її й деформує. Прикро про це говорити, але не накажеш професору змінити свої погляди. Тому, якщо ми хочемо реформувати ВНЗ, нашу увагу треба спрямувати на викладача. Звичайно, наші стандарти освіти в педагогіці, у психології - бідні, навіть кепські. Я маю на увазі російські стандарти, зокрема. Люди, які складають ці стандарти (я не знаю, хто вони), дуже бояться внести необхідні поняття в педагогіку. Чи може відбутися така педагогіка, в якій не звучить поняття любові, відданості? У якій не звучать сльози? Сльози не існують!!! Щирість не звучить! Що це за педагогіка!? Радість не існує!? А Сухомлинський говорить: «Всемогутня радість пізнання», «Жагуче слово вчителя». Звідки має черпати майбутній учитель це жагуче слово?
- Викладаючи в педагогічному ВНЗ, я пропонувала організувати навчання студентів у формі педагогічних майстерень. Я беру на першому курсі 10-15 студентів і відповідаю впродовж п'яти років за їхню підготовку до практичної роботи в школі. Спочатку я їх веду на свої уроки, потім на уроки інших учителів. Закріплюю їх по 10-5 осіб за класом, і вони зростають з цими дітьми 5 років. Спочатку включаються в урок з окремими фрагментами. Потім проводять свої уроки. Вчаться щиро і пристрасно говорити з дітьми...
- Моральні цінності мають бути основою педагогічної освіти. В педагогічних ВНЗ збирається в основному прекрасна молодь. І що я їм повинен говорити? Я їм буду пристрасно розповідати про свої цінності. З них хтось буде наслідувати ці цінності. Без цього нічого не вийде.
Я заснував дванадцять премій студентам і аспірантам. Щорічно ці премії разом із грамотами за прихильність до ідей гуманної педагогіки вручає ректор. Студенти пишуть свої роботи, а журі їх оцінює. Студенти розробляють методи і прийоми гуманного підходу до дітей. Може не всі дванад¬цять стануть істинно гуманними педагогами. Може тільки один, але іноді й один «робить погоду». Один Пушкін сфор¬мував цілий пласт російської культури. Один Чайковський «зробив погоду», один Достоєвський «зробив погоду». Один Сухомлинський розвіяв педагогічний смог. А хтось знову цей смог наганяє.
- Робота вчителя творча, вчитель щодня вирішує десятки нестандартних професійних завдань, вирішує їх по своєму. А чи є непорушні принципи педагогічної діяльності, чи можна чітко визначити, що в роботі вчителя обов'язкове, що можна і чого не можна!
- Звичайно, є. Наприклад, принцип терпіння, який творить. І цей принцип забороняє кричати на дитину, критикувати і розносити її вщент тощо. Треба творити і чекати, творити і чекати, сподіваючись, і що надії вчителя здійсняться не сьогодні, то завтра.
Якщо вищим принципом проголошено педагогічну любов, то ця любов накладає на вчителя суворість обов'язку.
Усього вчителю підказати неможливо. Будуть помилки, будуть прикрі помилки в цьому пошуку. Але їх усунення благословенне. Та помилка від помилки відрізняється. Топ¬тання в помилках - це гріх. Треба вміти виправляти свої помилки.
У березні в Москві відбудуться педагогічні читання, тема яких: «Улыбка моя, где ты?» Буде один «круглий стіл», тема його звучить так: «Учительское покаянне». Вчителям треба покаяння в авторитаризмі. Хоча багато з них, як білі ворони, і в авторитарному суспільств були гуманними педагогами. Це була майже підпільна педаго¬гічна діяльність. Образ гуманного вчителя протягом усього життя свідомо і підсвідомо підштовхує нас до гуманних вчинків. Багато вчителів рятують нас у житті своєю силою духу.
- В одній зі своїх ранніх робіт Ви розповіли про свого тоді ще маленького сина: що бабуся вдома з ним говорить російською, мама - англійською, а Ви - грузинською мовами. Який результат такої багатомовності?
- Мій син і дочка володіють грузинською мовою - це їхня рідна мова - на найвищому літературному рівні. З раннього дитинства, хоча це не їхня рідна мова, вони знають російську на рівні рідної. Грузинську культуру вони вбирали за допомогою грузинської і російської мов.
Обоє досконало володіють англійською. Не було б цього багатомовства в дитинстві, вони б, як і їхній батько, що й досі не володіє добре російською, не знали б її так добре.
Це пояснює теорія, відкрита Виготським й Узнадзе, яка доводить, що раннє дитинство - золота йора для оволодіння мовами. І не треба боятися, що рідна мова загине чи призупинитеся. Виготський довів, що чим більше дитина вивчає іншу мову, тим більше вона заглиблюєт

Кiлькiсть переглядiв: 11004